Операція “Буря в пустелі”. 25 років потому.

Операція “Буря в пустелі” була свого роду новим типом проведення блискучої військової операції із грамотним командуванням та тактичними хитрощами, організацією чіткої взаємоді усіх родів військ країн-союзниць, масовим використанням сил спецпризначення, неймовірними масштабами тилового забезпечення військ, скупченням авіаційних та морських сил у зоні Перської затоки на Близькму сході та іншим.  2 серпня 1990р. о другій ночі, у апартаментах прем’єр-міністра Кувейту пролунав телефонний дзвінок. “Іракські танки перетнули кордон і наближаються до столиці“, — кричав у трубку міністр оборони. Так розпочалася друга війна у Перській затоці (першою була Ірано-іракська у 1980-х роках).

За п’ять днів Президент США оголосив про початок операції “Щит пустелі” — розгортанні американських військ у Саудівській Аравії. 3 березня 1991р. військові представники уряду іракського диктатора Садама Хусейна визнали резолюцію Ради Безпеки ООН про припинення вогню. На цей час було знищено дві третини іракської армії, зруйновано військову, промислову та економічну інфраструктуру, окуповано значну частину території. Ірак програв війну… Ці сім місяців змінили світ на покоління вперед.

Проти агресора була встановлена повна військова блокада. Більш ніж півмільйона солдат та допоміжного персоналу було зосереджено вздовж лінії фронту та маршрутів постачання. Шість тижнів авіанальотів та наземна операція, яка тривала всього сто годин, практично знищили четверту за величиною армію у світі!

Коаліція, до складу якої увійшли нації, розділені віковими протиріччями, довела свою життєздатність на полі бою, незважаючи на всі прогнози і величезний політичний тиск. Більш того — ці війська несли службу та воювали на землях, де раніше майже не ступала нога “невірних”. Щоб досягти такого результату, за кілька тижнів було налагоджено величезний повітряний і морський транспортний “міст”. Для прискорення перекидання військ з США до Саудівської Аравії були задіяні цивільні  авіалайнери. На кінець серпня 1990 р., за три тижні після вторгнення іракської армії в Кувейт, більш ніж 50 тис. солдат армії США зайняли оборонні позиції на кордоні королівства.

Такого масштабного перекидання військ, техніки та амуніції не було з часів Другої світової війни. Навіть для США, найбагатшої держави світу, “Щит пустелі” досі залишається неперевершеним досягненням у розгортанні бойових частин за такий короткий час і у такому обсязі. Офіційно, це була війна ООН, розпочата за згодою більшості країн-учасників, включаючи СРСР. Та все управління війсками було в руках США, в особі голови Об’єднаного командування начальників штабів Коліна Пауела та командувача Об’єднаного центрального командування генерала Нормана Шварцкопфа.

З кожним днем множилися “знавці“ та “експерти“, які пророкували багатотисяні втрати союзників під час спроби захопити “садамівську фортецю” у окупованому Кувейті. Насправді ж, операція “Буря в пустелі” — метою якої було звільнення Кувейту, мала повний успіх, досягнутий ціною таких малих втрат, що вона цілком справедливо може вважатися дивом. Незважаючи на значну кількість військ, зосереджених на порівняно вузькій ділянці фронту, іракська армія не змогла втримати наступ союзників. Покинуті власними командирами, відрізані від постачання, іракські солдати не мали іншого вибору, окрім як масово здаватися в полон. Ця безперечно видатна перемога засвідчила перевагу Заходу не лише у технологіях, а й у рівні підготовки та професіоналізмі особового складу.

РОЗГОРТАННЯ.

Розгортання 600 тис. солдат та обслуговуючого персоналу з 29 країн- учасників коаліції стало серйозним випробуванням для їхніх тилових служб. Перекидання такої величезної кількості ресурсів за десятки тисяч кілометрів без зниження рівня бойової готовності особового складу чи найтендітнішого електронного обладнання було, без сумніву, одним з найзначніших досягнень союзників у цій війні.

На початок бойових дій лише загальна протяжність авіа- та морських перевезень склала 90 млн. кілометрів! Не приймаючи безпосередньої участі у бойових діях, тилові служби несли основний тягар війни, забезпечуючи щоденну потребу коаліції у провіанті, воді, амуніції та кожному з сотень найменувань спорядження, необхідних для підтримки боєздатності. Саудівська Аравія надала своїм захисникам величезну кількість води та палива, на додачу до тисяч одиниць техніки та ремонтних майстерень.

Щоб створити та підтримувати 60-денний запас всього необхідного для ведення бойових дій, на якому так наполягав генерал Шварцкопф, потрібна була чітка організація та дисціпліна у неперервному потоці вантажних автомобілів і транспортних вертольотів. Близько 5 млн тон спорядження було доставлено до Перської затоки морем і ще 450 тис. тон — літаками. Більшість з цього треба було доставити від порту чи аеродрому до тилових баз військовх частин. Військова поліція докладала титанічних зусиль, щоб цей “потік металу” йшов вчасно і у правильному напрямку. Підраховано, що на двох солдат коаліції припадав один автомобіль постачання. Ця зовні хаотична система транспортних сполучень не зупиняла свою роботу ні на мить. Більш того, після прибуття у листопаді додаткових військ США, Великобританії та Франції, темп перевезень навіть збільшився!

ВІЙСЬКОВИЙ ПОБУТ.

Безмежна пустеля — найкраще місце для філософських роздумів… Але тільки не для солдат коаліції, вирішило командування. Шість днів на тиждень було відведено на підготовку, тренування і навчання.

Генерал Шварцкопф відразу попередив солдат про те, що мине не менше півроку перш ніж вони знову побачать свої сім’ї. Для більшості американських солдат, які ще вчора ”ніжилися” у затишних, обжитих казармах ізоляція польових таборів і незримий, проте добре відчутний вплив місцевих релігійних обмежень стали серйозним випробуванням.

Щоб підтримувати моральних дух в таких умовах на належному рівні, доводилося імпровізувати ”на ходу”. Більш спекотного, запиленого та самотнього місця годі було уявити! До того ж, як тільки вони звикли до спеки і пилу, прийшла зима з дощами і холодом. Однак, одного дня — вихідного, всі очікували з нетерпінням. В цей день вони мали змогу ”відвідати розважальний центр” (який насправді був лише великим наметовим містечком посеред ”нічого”), де можна було почитати, відпочити у затінку, пограти у спортивні ігри чи подивитись якесь кіно. Найголовніше — тут було встановлено сотні апаратів супутникового зв’язку.

Для британців все складалося не набагато краще: деякі підрозділи прибули сюди прямо з засніженої

Канади. Проте, вони спромоглися швидко встановити тут свої давні армійські звичаї і традиції, які так допомагають згуртувати різнобарвну британську бойову ”сім’ю”. Багато хто з них справді пишався тим, що несе службу у місцях, пов’язаних зі славними бойовими шляхами армії Її Величності у Другій світовій війні. І ще одне — врешті-решт це місце було справжнім ”танковим раєм”.

Французький Іноземний легіон, маючи ”за плечима” досвід 130 років війн у пустелі, переносив усі біди, мабуть, легше за інших. Їх табори були найізольованішими, розклад бойових занять найнапруженішим, однак, це ані трохи не зашкодило їх найкращій традиції — всі погоджувалися, що кухня у дивізії ”Даге” була неперевершеною.

ОСОБОВИЙ СКЛАД ТА ОЗБРОЄННЯ.

”Перевага коаліції у озброєнні повинна бути абсолютною”, — таке рішення було прийняте у Білому Домі на початку конфлікту. Колін Пауел, голова Об’єднаного командування начальників штабів, отримав чітке завдання: якщо почнуться бойові дії, союзники повинні здобути швидку перемогу з мінімальними втратами, оскільки ”електорат” навряд чи схвалить затяжну і криваву війну.

Генералу Шварцкопфу були надані повноваження відправляти до Перської затоки будь-якій підрозділ зі складу збройних сил США. Для майбутньої війни не жаліли нічого, військові склади були ”безжально обідрані”, щоб тільки забезпечити експедиційні війська всім необхідним у повному обсязі. Бронетанкові частини армій США та Великобританії, які базувалися у Німеччині, відправили до Саудівської Аравії найсучасніші танки ”Абрамс” і ”Челенджер”. Піхотні дивізії отримували додаткову артилерію та інженерні машини, з запасу були мобілізовані спеціалісти (в основному медичний персонал). Авіація ВПС США була представлена стратегічними бомбардувальниками В-52, винищувачами F-15 “Ігл” та новітнім F-117 “Стелс”. Найкращі пілоти Королівських ВПС були зведені у ескадрильї винищувачів-бомбардувальників ”Торнадо”.

Шість авіаносних з’єднань разом з двома лінкорами часів Другої світової війни, озброєними крилатими ракетами ”Томагавк”, прямували до Червонного моря та Перської затоки. Для протидії іракським мобільним ракетним комплексам ”Скад” було розгорнуто систему протиракетної оборони ”Патріот”.Знищувати ворожу бронетехніку на полі бою повинні були реактивні штурмовики А-10 та вертольоти ”Апач”.

Солдати, які прибули до пустелі, також були найкращими: американські десантники та морські піхотинці, британські ”Криси пустелі”, французький Іноземний легіон. Сили спеціальних операцій союзників налічували біля 5 000 ”штиків”. На протязі всього конфлікту вони виконували диверсійні та розвідувальні завдання (більшість з яких досі є засекреченими) у глибокому тилу противника, перетворивши, значну частину Іраку, як було підмічено у – ”парк спеціального призначення”.

ПІДГОТОВКА.

Для більшості підрозділів коаліції потрібні були місяці, щоб адаптуватися до важких умов пустелі та підготуватися до майбутньої битви, яка, судячи з кількості особового складу та техніки, повинна була стати однією з найбільших у новітній військовій історії. Ще до того, як перший солдат прибув до Саудівської Аравії, деякі частини американської армії пройшли спеціальну підготовку у Національному учбовому центрі ”Форт Ірвін”, розташованому у каліфорнійській пустелі. Однак, командування військ коаліції резонно вважало, що підготовки ніколи не буває забагато. Особливий акцент при цьому ставився на організації безперебійного забезпечення наступаючих військ пальним, водою та боєприпасами.

Проблем додавала також реальна загроза застосування іракськими військами хімічної зброї. Починаючи з червня 1990 р., щодня проводилися кількагодинні навчання з протихімічної оборони у захисних костюмах та протигазах. На пляжах Саудівської Аравії американські морські піхотинці активно готувалися до можливої десантної операції, що змусило іракське командування зосередити більшу частину дивізій вздовж узбережжя Кувейту.

Інтенсивні навчання також проводилися з подолання мінних полів та дротяних загороджень, ”зачистки” траншей та штурму укріплень. На додачу до цього, під час регулярного патрулювання переднього краю, наносились на карту передові ворожі позиції, табори кочівників, джерела та колодязі.

ОПЕРАЦІЯ “БУРЯ В ПУСТЕЛІ”.

24 лютого 1991р., о 02:00 ночі сотні тисяч солдат та 3000 танків військ коаліції рушили у наступ через широкі проходи, прокладені у мінних полях. Так починалась наземна операція зі звільнення Кувейту, в той час як повітряні удари тривали вже п’ять тижнів!

Починаючи з 17 січня авіація союзників методично знищувала кожну стратегічну ціль на території

Іраку та окупованого Кувейту. На відміну від операцій у Гренаді та Панамі, цього разу все, до найдрібнішої деталі, було чітко сплановано. Ніякої імпровізації — кожна потенційна ціль була відмічена на карті, проаналізована та занесена до списку об’єктів у відповідності до її значимості. Тисячі об’єктів, інформація про які збиралася всіма можливими засобами, були стерті з лиця Землі.

Вдень і вночі найсучасніші керовані ракети та бомби з лазерним наведенням вражали визначені цілі з небаченою досі точністю. Спочатку було завдано удару військово-промисловому комплексу, потім лініям зв’язку та постачання і, врешті-решт, вся міць союзної авіації сконцентрувалась на передових частинах іракської армії.

Однак, вирішальну роль у перемозі коаліції відіграв тактичний задум генерала Шварцкопфа. До

останнього моменту іракський штаб очікував висадки союзників на узбережжі Кувейту. Насправді ж, основна частина танкових і моторизованих дивізій була скрито перекинута на північно-захід з

тим, щоб завдати удару на півдні Іраку. Обхідний маневр, проведений вісімнадцятим (101-а та 82-а десантна дивізії, 24-та механізована дивізія, 3-й аеромобільний полк та французька дивізія ”Даге”) та сьомим (1-а аеромобільна та 1-а піхотна дивізії, 1-а та 3-я британські бронетанкові дивізії) корпусами у ворожому тилу, загнав іракські війська до одного величезного ”котла”, знищивши при цьому мобільні резерви.

Перед іракськими командирами постав непростий вибір: скласти зброю, чи бути знищеними наземними та повіт-ряними ударами. В ніч на 27 лютого передові загони кувейтської армії увійшли до звільненої столиці. Закінчилися сім довгих місяців окупації. Війська коаліції здобули блискучу перемогу і вранці 28 лютого, за 100 годин після початку наступу, було оголошено про одностороннє припинення вогню іракськими військами.