Капітан 3-го рангу Юрій Літковець: У тому бою ми спрацювали добре…

Цей епізод трапився 21 січня 2015 року, в один із останніх днів героїчної оборони аеропорту «Донецьк». Російська артилерія і танки прямою наводкою били по терміналах летовища, які мужньо захищали наші «кіборги». Тієї морозної ночі, щоб допомогти побратимам, на виконання бойового завдання направилася група українських спецпризначенців.

Їх було п’ятеро: троє офіцерів та двоє водіїв за кермом автомобілів. Дорога була спокійна, аж раптом пролунало: «Хлопці, дивіться, попереду миготять вогники!». Хто це? Адже тут нікого не повинно бути. За кілька секунд з’ясувалося – це був блокпост терористів. Діяти було потрібно швидко, але обережно. Воїни продовжили рух в напрямку об’єкта та вирішили знищити ворожу групу…

Цю історію розповів офіцер Державного науково-випробувального центру ЗС України, що на Чернігівщині, капітан 3 рангу Юрій Літковець, коли ми зустрілися під час випробувань новітніх засобів озброєння. Він щойно повернувся з чергового відрядження із району проведення антитерористичної операції. Своїх поїздок у зону бойових дій офіцер уже й не рахує. Особисто здійснив понад 40 спеціальних і близько 30 розвідувальних операцій на всіх ділянках фронту та в тилу противника. До війни служив у Феодосії, проте після окупації Криму продовжив службу у ЗС України.

…Період напередодні виходу наших військ з донецького аеропорту в січні 2015 року був одним із найважчих для українських захисників. Летовище, яке стало символом мужності та незламності українського духу, перетворилося на справжні руїни. Сюди російсько-терористичні війська підтягнули всі свої сили. Ситуація змінювалася щохвилини, бої тривали безперервно.

– Скупчення бойовиків було досить великим. Ворог постійно гатив по «кіборгах» з танків, «Градів», «Ураганів». Не замовкало важке артилерійське озброєння. Паралельно з атаками на аеропорт терористи сильно обстрілювали наші укріплення в Авдіївці, Водяному, Тоненькому, Пісках та Опитному, намагаючись зрівняти їх із землею. Потерпали й житлові квартали мирних людей, – згадує січневі події мій співрозмовник. – Склалося враження, що будь-яка проведена там хвилина може стати останньою в житті і для кожного з нас. Однак наша артилерія зривала злочинні наміри окупантів. У район аеропорту поступово підходили резерви українських батальйонних тактичних груп з метою деблокування хлопців у новому терміналі.

Підрозділ капітана 3 рангу Юрія Літковця був у підпорядкуванні командування, яке закріпилося на «Зеніті». Ця позиція для «денеерівців» виявилася особливо небезпечною, тому ворожі диверсанти регулярно вдавалися до атак. Кожний із штурмів супроводжувався зливою вогню зі зброї різних калібрів. Утім зусилля ворога залишалися марними. На той час українські спецпризначенці не лише добре воювали, а й уміли розгадувати всі секрети противника. Разом із побратимами Юрій виконував низку успішних спецоперацій у ворожому тилу, вів розвідку та влаштував окупантам не одну засідку. Однак бойове завдання тієї січневої ночі стало для нього справжнім випробуванням. Цей епізод війни він запам’ятав назавжди.

Спецпризначенці вирушили на одну з позицій південно-західніше аеропорту неподалік села Веселе. Їх завдання – вести спостереження та за необхідності коригувати вогонь нашої артилерії. Однак дорогою воно змінилося, хлопцям вказали новий район. Орієнтир – місцеве кладовище,  серед українських військових більш відоме як «цвинтар Мотороли». Звідси бандити ворожого батальйону «Спарта» обстрілювали новий термінал та українські конвої. Цю ділянку місцевості нашим спецпризначенцям довелося вивчати ретельно. Втім часу вистачало, щоб оцінити обстановку, визначити маршрут, яким краще пересуватися, та о четвертій ранку бути на місці.  Зважаючи на туман та обмежену видимість, Юрій з товаришами вирішили добиратися до цвинтаря не прямою дорогою, а зробити «гачок» – заїхати з тилу.

– Точно за картою ми почали рух на двох джипах. – розповідає Юрій. – Я і мій товариш з позивним «Глобус» перебували в першій машині, ще один офіцер на прізвисько «Ганс» розмістився в другій, яка слідувала позаду. Проїхавши кілька кілометрів з вимкненими фарами, ми побачили полум’я з-під бочок, а також людей, які грілися коло них.

«Свої чи вороги?» – промайнуло в голові Літковця.

– Якщо наші, то завітаємо на куліш, а якщо чужі – помщуся за Крим, за сльози українських матерів, за всю біду, яку принесли на нашу землю, – стиснув кулак Юрій. – Повертатися назад не було сенсу. Ми перебували на відстані 80 метрів, та й автомобілі вже були помічені. «Глобус» по рації попередив «Ганса», аби той готувався, можливо, доведеться працювати по-бойовому. Я наказав водієві нашої машини продовжувати рух, а при наближенні увімкнути аварійне світло і двічі моргнути фарами, що той і зробив. Коли у відповідь на перехресті засвітились ліхтарі, ми побачили озброєних бойовиків з білими бинтовими пов’язками на рукавах, які слугували їм знаками розпізнавання. Зрозумів: будь-яка помилка може коштувати нам життя. Та рука не здригнулася. За лічені секунди ми відкрили вогонь на ураження.

У тому бою наші були дуже влучними, діяли злагоджено і бездоганно. Літковець, «Ганс» та «Глобус» вкотре показали себе як справжні «профі». Перші сім оборонців ворожого блокпоста були ліквідовані миттєво, так і не зрозумівши, що за гості до них навідалися. Від пострілів з ручного протитанкового гранатомета згоріла бойова машина піхоти та її екіпаж. За допомогою гранат українські воїни знищили ще кількох прихильників «руського міру», які ховалися у зруйнованій будівлі. Одного «ватника» капітан 3 рангу Літковець вирішив брати живцем. Під час перезаряджання автомата він побачив силует бандита, який відкрив вогонь по автомобілях. Юрій двічі вистрілів з пістолета йому в груди. Той впав на землю, проте залишився живим завдяки бронежилету. Коли бойовик прийшов до тями, то намагався втекти та, немов скажений собака, крив Літковця лайкою. Згодом інформація, надана цим полоненим, була використана для проведення інших успішних операцій.

– З’ясувалося, що бойовики прийшли на перехрестя за кілька годин до нас і ще не встигли обладнати мобільний блокпост. Нас прийняли за своїх, бо були впевнені, що тиловою дорогою рухатимуться тільки поплічники, – пригадує український офіцер. – Ми дуже швидко зібрали їх документи, зброю та полоненого. Помітили, що крім наклейок «ДНР» вони викарбовували на прикладах автоматів свої позивні – «Бублик», «Морячок» та інші. З часом, переглядаючи аматорське відео про події в донецькому аеропорту, я впізнав саме цих ліквідованих нами «елітних» бійців, які на камеру розповідали про свою міць, обіймалися з покидьком «Гіві», жорстоко ставилися до наших полонених. У тому бою ми спрацювали добре. Ворог отримав по заслугах. Правду кажуть: хто сіє вітер – пожне бурю.

Біля Донецька Юрій Літковець затримався ще на декілька днів. Супроводжував військові колони, які покидали аеропорт, потрапляв під ворожі обстріли. Доводилося йому надавати медичну допомогу пораненим воїнам. Одного українського бійця, якого ударна хвиля від залпу «Граду» викинула з бойової машини, Юрій особисто врятував та доставив до медичного пункту. За кілька днів йому зателефонувала незнайома жінка та сказала: «Не знаю, хто ви, проте дякую від усієї нашої родини за те, що врятували життя моєму чоловіку!»

…Свою місію цей відважний український офіцер виконав достойно. За успішну бойову роботу Юрій став кавалером ордена «За мужність» ІІІ ступеня. Високі нагороди отримали і його товариші із Сил спеціальних операцій. Спілкуючись з цими людьми, розумієш: вони – унікальні чоловіки, надзвичайно віддані своїй справі. Це справжні герої, які вміють перемагати.

Джерело: mil.gov.ua