Наші сусіди: Збройні сили Словаччини

Збройні сили Словаччини у ХХ столітті створювалися двічі. Вперше вони формувалися з 14 березня 1939 року на базі Східної армії Чехословаччини, коли після окупації країни нацистською Німеччиною на словацьких землях була створена маріонеткова держава на чолі з архієпископом Тісо.

Практично зразу ж словацька армія вступила у війну з Угорщиною за українське Закарпаття, яку в плині кількох днів програла. Ну а далі була відносно успішна для словаків спільна з німцями Польська кампанія та похід проти СРСР. Саме в ньому, виставивши майже 50 тисяч солдатів, словацькі частини особливих успіхів не домоглися. Куди більший ефект мав перехід багатьох словацьких частин на сторону Червоної Армії, що стало основою відродження єдиного війська Чехословаччини. Навіть в одеських катакомбах словаки боролися пліч-о-пліч із радянськими партизанами, залишивши про себе славну пам’ять. А уславлене Словацьке національне повстання 1944 року змило з політичної совісті країни пляму співпраці з фашистами.

Аж до січня 1993 року жителі Словацької Соціалістичної Республіки служили в Чехословацькій Народній Армії. Саме в соціалістичний період на території Словаччини було проведено індустріалізацію, завдяки якій був створений досить потужний військово-промисловий комплекс. А тому до свого другого формування словацька армія прийшла вже у всеозброєнні.

На відміну від швидкого розпаду Радянського Союзу та по суті спонтанного формування збройних сил нових незалежних держав, а також на відміну від кривавої дезінтеграції колишньої Югославії, лідерам Чехословаччини вистачило мудрості та мужності виконати «цивілізоване розлучення». У 1991 році було вирішено поділити державу на незалежні Чеську та Словацьку республіки до січня 1993 року. Відповідно мала поділитися і ЧНА. Щоб уникнути ексцесів, було вирішено ділити все військове майно у пропорції 2/1 відповідно, де б не ташувалися ті чи інші військові частини, види зброї та бойової техніки.

Сильними сторонами новоствореної 50-тисячної армії були збалансованість за чисельністю і оснащенням, досить сучасне озброєння, забезпечення потужною військовою промисловістю, здатною виробляти щонайменше основні види наземної військової техніки, і чудова інфраструктура, зокрема й навчальна.

Але й слабких сторін вистачало. Основна з них, як не дивно, – далеко не найкращий вишкіл офіцерських кадрів. Так уже історично склалося, що командні посади в колишній ЧНА переважно обіймали чехи. Але куди більшою проблемою було опрацювання військової доктрини. Адже в нових геополітичних умовах супротивників у Словаччини не виявилося, а внутрішньоекономічні труднощі не сприяли збільшенню військових витрат.

Проте вже з 1994 року країна брала участь у натовській програмі «Партнерство заради миру», а також у різних миротворчих операціях, наприклад на Кіпрі й на Голанських висотах. При цьому збройні сили республіки стали поступово скорочувати. Уже до 29 березня 2004 року, тобто на час вступу Словаччини до НАТО, вони не перевищували 30 тисяч чоловік.

На відміну від інших східноєвропейських країн, Словаччина дуже неохоче вступила до Альянсу. І хоча уряд країни й узяв на себе всі зобов’язання блоку, цілком їх дотримувати не прагне досі. Як мінімум це виражається в повній відмові Словаччини закуповувати в провідних країнах Заходу військову техніку (крім допоміжних одиниць, насамперед автомобілів). Офіційний аргумент – наявних арсеналів на доступну оглядові перспективу цілком досить для забезпечення обороноздатності країни. І справді, зразки військової техніки радянського та чехословацького виробництва модернізовані під стандарти НАТО і якщо виводяться з бойового складу – то лише внаслідок вичерпання ресурсу. Так, із 275 танків Т-72 постійно експлуатуються тільки 30. З 22 винищувачів МіГ-29 – відповідно 12, а от бойові вертольоти Мі-24 експлуатуються всім складом – 16 одиниць. І список цей можна продовжувати, особливо з урахуванням низки оригінальних проектів модернізацій, запропонованих словацькими конструкторами. Так, на базі Т-72 створено універсальний танк «Модерна», здатний за допомогою двох дистанційно керованих малокаліберних зенітних гармат боротися з вертольотами. Знаменита колісна самохідна гаубиця «Дана» чехословацької розробки, одержавши ствол натовського 155-міліметрового калібру та сучасні засоби керування вогнем, перетворилася на «Зузану». За своїми характеристиками вона не поступається аналогічним системам західних країн.

Але куди більший резонанс у НАТО викликала відмова Словаччини у 2011 році підтримувати військовий бюджет за прийнятою у блоку нормою – 2% від ВВП. Уряд країни, посилаючись на економічну кризу, знизив його до 1% і лише на 2014 рік запланував на рівні 1,03%. Ані погрози чиновників із Брюсселя, ані економічні чи військово-політичні зваби так і не змогли змінити позицію словацького керівництва.

Проте на сьогодні словацькі збройні сили, комплектовані з 2002 року добровольцями, налічують 13500 чоловік (включно з цивільниими службовцями). У бойовому складі сухопутних військ – дві мотопіхотні бригади, полк спеціального призначення та декілька окремих частин. У них на оснащенні приблизно 400 одиниць бойових броньованих машин і близько 80 артилерійських систем. Військово-повітряні сили (куди входять і війська ППО), мають одну винищувальну, одну навчально-бойову, одну транспортну та три вертолітні ескадрильї (бойову, багатоцільову і навчально-загального призначення) – загалом до 20 літаків і 30 вертольотів. Найсучасніший вид їхнього оснащення – батарея нещодавно закуплених у Росії зенітно-ракетних комплексів С-300.

Загалом же збройні сили Словаччини характеризуються як дуже компактні, дешеві й досить боєздатні. І хоча Словаччина в НАТО вважається «найнепокірнішим членом», щонайменше в галузі захисту від хімічної зброї та в саперних операціях рівних її військовослужбовцям у блоку практично немає.

Джерело: izvestiya.odessa.ua