“Віраж” української системи ППО

Спостерігаючи з екранів своїх моніторів та телевізорів за тим, як російська авіація в Сирії бомбить гуманітарні конвої і цілі міста, особливо допитливі люди задаються питанням: “А що завадило росіянам бомбити українські міста, зокрема Київ, починаючи з весни 2014-го року?”.

Найбільш поширеною версією того, чому Путін не віддав такий наказ, є фактор тиску на нього з боку світової спільноти – мовляв, США і країни Західної Європи не пробачили б йому такого кроку і наслідки для нього могли бути більш глобальними, аніж економічні санкції.

Інша версія говорить про те, що Путіну не потрібен був ані Київ, ані Україна в цілому – головною його метою було відволікти країну, яка нарешті скинула кайдани бандитського режиму Януковича і збиралась приєднатись до сім’ї вільних європейських народів, примусивши її замість розвитку думати про вирішення штучно-створеної проблеми донбаського сепаратизму.

Але найцікавішою є третя версія, згідно якої Путіна зупинила наявність в України відлагодженої до автоматизму і однієї з найбільш потужних у Європі систем проти-повітряної оборони (ППО). Детально про цю систему ППО нещодавно написали волонтери з проекту “Повернись живим”.

“Неймовірно але факт, ще з 2012 (!) року в країні розгорнута система “Віраж”. Не заглиблюючись в цифри і технічні викладки – це об’єднана система управління, що включає в себе як системи виявлення, так і пускові установки по всій країні. Наші радари переглядають територію Росії на 200 км далі кордону і бачать, що там відбувається. Системи “дорослого” ракетного ППО розгорнуті по всій країні і стоять на бойовому чергуванні, готові відкрити вогонь. Об’єднана система ППО це грубо кажучи “своєрідний інтернет”, мережа обміну даними, яка дозволяє наводити ракети з під Києва на літаки, помічені радаром десь біля Сумської області.

Система багато в чому секретна, але ми знаємо що вона є, і панове росіяни, мабуть ще краще нас смертних, знають що вона працює. Саме тому і лише тому, зіткнувшись з ймовірністю критичних втрат при перших же спробах авіаударів, ВКС РФ ганяє по морю старий авіаносець, бомбить лікарні в місті Алеппо, але не сунеться в Україну” – пишуть волонтери.

Depo.ua спробував з’ясувати, що ж це за засекречена і крута система “Віраж” така? Адже, погодьтесь, звучить все це досить фантастично – в той час як бандитський режим Януковича цілеспрямовано знищував Збройні сили України, система ППО якимось дивним чином не лише уціліла, але й збереглась у стані “одна з найкращих у Європі”. І якщо це навіть так, тоді виникає цілком логічне питання: де була ця система ППО, коли росіяни перекидали в Крим військовими вертольотами свої “зелених чоловічків” в березні 2014-го?

Як вдалося з’ясувати, насправді не все так радісно та оптимістично у цій царині, хоч війська ППО й справді традиційно серед усіх інших завжди мали найкраще фінансування береглися, наскільки це було можливо.

Так, волонтер Марина Комарова ще в січні цього року писала, що наразі ми маємо морально застарілу існуючу систему управління і оповіщення підрозділів.

“Пункти управління ППО бригад, командні пункти (КП) дивізіонів і батарейні командні пункти часто виходять з ладу (їх радіоелектронна апаратура фізично застаріла, її ремонт не раціональний) і не відповідають сучасним вимогам організації і ведення ППО. А саме: час передачі інформації з вищого КП (будь то цілевказування або управління бойової роботою) занадто великий. А з огляду на сучасні засоби повітряного нападу РФ, наша бойова машина в таких умовах отримає цілевказування вже ПІСЛЯ завершення авіаудару противником” – описала Марина сучасний стан українських ППО.

“Тому і була прийнята на озброєння автоматична система оповіщення “Віраж – Планшет”. Система “Віраж” заведена на пункт управління ППО бригад і, в кращому випадку, КП дивізіонів. Оповіщення, управління і цілевказування батареям і взводам, окремим бойовим машинам, стрільцям-зенітникам як і раніше проводиться тільки по радіо або дротового зв’язку. Але в цьому випадку переносні радіостанції не покривають відстань управління. Для вирішення цієї проблеми розробниками “Віраж” запропонована новітня система управління і оповіщення, а саме: забезпечення ланки від командира взводу до командира бойової машини, зенітного відділення, відділення стрільців-зенітників радіомодемом типу Рута-ДМ_2400 мод А, які передають інформацію на відстань до 5 км (польові випробування проведені) на планшетний комп’ютер. При цьому отримуємо компактне, високомобільне, швидкісне інформаційне робоче місце як стрілка-зенітника, так і командира будь-якої ланки. І все – система ППО розгорнута, налагоджена і працює з ефективністю 100%” – пояснювала Марина Комарова на свій сторінці у мережі Facebook.

Також вдалося знайти статтю головного редактора журналу Defense Express Сергія Згурця, датовану 2009-м роком. В ній пан Згурець пише, що практично всі ЗРК (зенітно-ракетні комплекси), що знаходяться на озброєнні української армії, відпрацювали встановлені терміни до проведення капітального ремонту, а підприємств-розробників, виробників або ремонтних підприємств, які могли б здійснювати ремонт зенітного ракетного озброєння нового парку із замкнутим циклом виробництва, після розпаду Радянського Союзу в Україні не залишилося.

В таких умовах військове керівництво України вирішило, що найбільш оптимальний шлях для підтримки боєздатності зенітно-ракетного озброєння – це освоїти на вітчизняних потужностях відновлювальний ремонт і модернізацію ЗРК С-300П. Інтегратором цієї діяльності виступало держпідприємство “Укроборонсервіс”, яке в кооперації з підприємствами оборонного відомства здатне було за рік відновити боєздатність чотирьох дивізіонів ЗРК С-300, однак на момент написання статті відновила лише три: два для української армії, а третій – на продаж в Казахстан. Причина банальна для тих часів – у оборонного відомства не було грошей на оплату цих робіт.

Також пан Згурець зазначає, що всепогодна мобільна зенітна ракетна система середньої дальності С-300 була створена в 80-і роки для захисту найважливіших адміністративних, промислових і військових об’єктів від засобів повітряного нападу противника, в тому числі – від ударів крилатими ракетами і балістичними оперативно-тактичними ракетами. Комплекс мав рекордно короткий і на момент написання статті найкращий час розгортання в своєму класі – 5 хвилин. Також мав перевагу у мобільності і можливості вийти з-під удару “перед самим носом” супротивника і швидко приготуватись до бою на новій позиції. Самохідний же комплекс С-300ПС був прийнятий на озброєння в 1982-му році і був оснащений ракетами типу 5В55Р, що дозволяло знищувати літаки тактичної авіації противника на відстані до 70-75 км.

“Саме ЗРК С-300ПС, найсучасніші системи у радянській протиповітряній парасольці, переважно надходили на озброєння частин ППО, дислокованих на території України” – зазначає Сергій Згурець.

Враховуючи все це, можна припустити, що в плані “заліза” Україна й справді успадкувала чи не найкращу систему ППО у Європі свого часу і, як мінімум станом на 2009-й рік не “розбазарила” її. А в плані “програмного забезпечення”, здатного керувати цим “залізом” відповідаючи вимогам сьогодення, відносно нещодавно була прийнята на озброєння автоматична система оповіщення “Віраж”. Тому, наче як все сходиться.

Однак, знову ж таки, залишається без відповіді запитання щодо Криму під час подій буремної весни 2014-го. Однією з найпоширеніших версій тут є відсутність політичної волі у тогочасного керівництва держави. Хоча, як воно було насправді ми, цілком може бути, ніколи не дізнаємось – будь-яка інформація, яка стосується системи ППО, є традиційно засекреченою і просочується у відкритий доступ у дуже мізерних об’ємах.

Джерело: depo.ua (автор: Р.Рудомський)