Головна / Статті / Авторські блоги / 2014….Крим…Морські баталії на палубі і суші…

2014….Крим…Морські баталії на палубі і суші…

Про відважного командира корабля «Генічеськ» – Олександра Бойчука, який разом з екіпажем намагався вирватись з лап окупантів у Криму, писало чимало ЗМІ, а нещодавно один з телеканалів зняв про нього фільм. Однак мало хто знає, що він родом з Володимира, і є колишнім військовослужбовцем 51-ї окремої механізованої бригади, повідомляє Володимир-Волинське ЗМІ “Володимир Media”.
У 2009 році вирішив поміняти сухопутні війська на морські, та продовжив службу у Євпаторії на корветі «Луцьк», а потім «Тернопіль» старшиною команди бойового управління ракетно-артилерійської бойової частини. З ним ми зустрілись під час відпустки, у яку він приїхав разом з дружиною Оксаною. Про те, як відбувались події у далекому 2014 у Криму? Чому вирішив втікати, і що завадило цьому? А також про зраду товаришів по службі, та чим вона обернулась для них, дізнавалась з розповіді земляка.

Олександр Бойчук більше десяти років прослужив у Володимирі-Волинському у 44 полку у 2-му батальйоні. У 2009 знайомий, котрий ніс службу на одному з кораблів у Криму, запропонував перевестися до них. Зваживши всі «за» і «проти», порадившись з родиною, прийняв рішення пристати на його пропозицію. Не приховує, на початку було важко, адже служба на землі відрізняється від служби на морі. Траплялись моменти, коли, здавалось, ніколи не вдасться освоїти її. Але впертість і наполегливість дали свої результати, і Олександр досить швидко опанував морську справу.

Керівництво оцінило мої старання, і коли рейдовий тральщик «Генічеськ» перевели з Одеси у Новоозерне у склад 5-ї бригади надводних кораблів, мене призначили на ньому командиром, – розповідає володимирчанин. – У складі екіпажу з 11-ти чоловік, виконували завдання з протимінної оборони на рейдах і в пунктах базування, у прибережних водах шляхом пошуку та виявлення морських якірних і донних мін, їх тралення та знищення. У 2013 році вперше в історії України протралили озеро Донузлав, у якому базувались. Службою був задоволений, та не вистачало одного – сім’ї, яка залишилась у Володимирі. Це питання вирішилось за рік. Дружина Оксана, котра на той час служила у 51-й ОМБр, перевелась до Євпаторії, і переїхала разом із сином. Житло, як і більшість військовослужбовців, винаймали. Однак з часом зажевріла надія на власне: у частині пообіцяли дати квартиру. Але кримські події 2014-го перекреслили усе.

В одну мить військові ЗСУ стали ворогами для більшості місцевого населення. І це при тому, що чимало жителів працювало на цивільних посадах у частинах, а майже весь бюджет населеного пункту складався з податків військовослужбовців. З появою «зелених чоловічків» з’явилась самооборона, під виглядом якої були привезені жителі інших населених пунктів. Одна за одною блокувались військові частини.

Ситуація загострювалась з кожним днем. Розуміючи, що вихід до моря може бути заблокованим, усі ходові кораблі знялися з рейдів і зачепили інші, після чого рушили у море, – продовжує розповідь Олександр. – Але надійшов наказ виконувача обов’язків командувача ВМС України контр-адмірала Дениса Березовського, який потім перейшов на бік Росії, повернутись до причалів. А вже вранці росіяни затопили на виході з озера Донузлав кілька своїх буксирів і протичовновий корабель, тим самим створивши перешкоду для виходу наших суден на воду. Вони сподівались, що опинившись у пастці, у нас не залишиться іншого виходу, як здатися. Навіть пропонували зробити це за їхнім сценарієм, зімітувати захоплення, відзнявши на відео. Та з мене поганий актор, і я відмовився. Були й інші пропозиції: перейти на їхній бік в обмін на соціальні блага. Як згодом виявилось, на них і пристали інші військові.

Зрозумівши, що не збираюсь здаватись, дали час на роздуми до сьомої ранку. Його я використав для подальших маневрів, і прийняв рішення втікати, але тут виникла проблема з паливом. Про те, що не було їжі, мова не велась, запаси води встигли поповнити. Розумів, якщо не заправитись, далеко не втечемо. На той час стало відомо, що більшість наших кораблів підняли російські прапори, і я не знав, до кого можна звернутися за підтримкою. Спробував вирішити це питання з командиром корабля «Вінниця», але той вже знаходився на боці окупантів, і відмовив. У цю мить зателефонував командир «Черкас», щоб дізнатись, чи я не здався? Він і допоміг мені з пальним.

З берега велося спостереження, а в нашу сторону були наставлені «АГСи». Я зробив першу спробу, і відтягнув тральщик від стіни причалу, щоб ніхто не міг дістати звідти. Того дня туман стояв такий, що за 10 метрів не було нічого видно. Десь о четвертій ранку розбудив хлопців, і ми рушили з місця. Оскільки у порту працювали мотори інших суден, додаткового шуму ніхто не помітив. Та тільки почали відходити, як на березі піднялась тривога, і росіяни відкрили вогонь. Стріляли у повітря та воду, але ми не зупинялись. І тут сталося те, чого не очікували – відмовила гідравлика, і тральщик забуксував. Цим моментом скористались окупанти, і вже за лічені хвилини нас було захоплено. Я не встиг опам’ятатися, як мене і моїх хлопців добряче відлупцювавши, кинули на палубу. Били прикладами і берцами по голові, мені дісталось найбільше. Ми дуже розізлили їх своєю втечею. Навіть після того, як доставили усіх на берег, продовжували відриватись на мені, ставили ніж до горла, залякували. Потім дали усім годину, щоб зібрати речі і покинути корабель. У брудну білизну вдалося сховати прапор, який вони зірвали і потоптали. Після чого хлопців посадили у мікроавтобус, і повезли у місто. Мені сказали йти пішки, відібравши телефон. А це – 35 км до Євпаторії. Не маючи у кишені ні копійки, і можливості зв’язатися з дружиною, вирушив у дорогу. Допоміг один з військовослужбовців моєї бригади, котрий перейшов на бік росіян, зателефонувавши Оксані, після чого по мене приїхали.

На те, щоб залишити територію Криму, у нас була доба. Але виїхати вдалося через дві. За копійки продав меблі, а на виручені гроші згодом утримував бійців у Києві, коли чекали на наказ про подальше місце служби. Поки вирішувалась наша доля, перебували в Одесі, звідти поїхали у Миколаїв, далі – в Очаків на місце постійної дислокації.

За місяць Олександр повернувся по свій корабель. На причалі стояли колишні товариші по службі вже у російській формі, і поглядали у його бік. Один з них поцікавився, чому не вітається з ними? Насправді, зізнається Олександр Бойчук, йому було неприємно знаходитись поруч з ними, і огидно від самої думки, що вони ось так легко відреклися від своєї батьківщини. Для нього вони назавжди залишаться зрадниками, та й не тільки для нього, а й для своїх родин, які залишились в Україні, і для росіян теж. Піднявшись на свій «Генічеськ», з гордістю підняв синьо-жовтий стяг, той самий, який ховав у брудній білизні, коли їх захопили. І який тепер переможно майорів серед російських прапорів. Один з колишніх військових порадив не дражними росіян і не вивішувати його. На що Олександр відповів: “Я на своїй території, і мені нема чого боятись”.

Володимирчанин продовжує нести службу в Очакові на своєму тральщику, до речі, єдиному в Україні. Термін його експлуатації скінчився ще наприкінці минулого століття, тому росіяни і вирішили повернути, розраховуючи що він згодиться лише на брухт. Однак прогадали, бо навіть без сучасного оснащення цей корабель досі здатен очищувати територіальні води України від небезпечних «подарунків». Більше того, «Генічеськ» брав участь у спільних навчаннях разом з військовими моряками Польщі, Туреччини, Іспанії та Німеччини, і лідирував у маневрах, ведучи за собою групу потужніших європейських кораблів. З усього екіпажу, який служив у Криму, перейшли на бік окупантів троє військових.

Це ті, хто найбільше кричав про вірність Україні. Загалом, на материк переїхало відсотків сорок військовослужбовців, серед яких немало кримчан. Олександр і досі не може збагнути, як можна було зрадити батьківщину?

Не розумію, як вони можуть жити з цим? Як можуть спокійно прокидатися, засинати, дивитися в очі рідним? Хоча життя розставляє все на свої місця. Прикладом може слугувати історія, яка трапилась з одним із перебіжчиків. Дізнавшись, що той перейшов набік окупантів, до нього у гості приїхала мати. Жінка була у розпачі, бо не могла зрозуміти, навіщо він це зробив? Адже тепер її син є військовим злочинцем і не зможе повернутися додому. Вона настільки перейнялася, що серце не витримало. У хаосі, який тривав на той час у Криму, не було можливості оформити належним чином документи, щоб перевезти тіло покійної на територію України. І вона знайшла свій спочинок на чужині. Коли на похорон приїхали рідні, ніхто з них навіть не подав руки перебіжчику. Можна тільки собі уявити, що він відчував у ту мить. І чи зрозумів, що накоїв? Як, зрештою, усі інші, котрі зрадили батьківщину…

Джерело: “Володимир Media” (автор: Ж. БІЛОЦЬКА)

ТАКОЖ ПЕРЕГЛЯНЬТЕ

ТРИ роки війни, а дебілізм і далі процвітає в ЗСУ

Повернувшись з останньої поїздки у АТО, я вирішив, що розпочинаю свій власний проект з реформування ...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com