ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 2.

Сьогодні провели одинадцять наших хлопців, на їхній перший бойовий виізд.

Всім хочеться сказати щось на підтримку, десь спорядження підігнати, десь автомат потримати. Свої ж все таки. Багато фото, трохи відео. Буде що згадати і що дітям показати!

Ну а нам що? Нам залишається вкотре переглядати рюкзаки, щось викидати, щось докладати і чекати наказу.

24 грудня 2014 року.

Сьогодні наша 8-а рота “заходила” в Донецький аеропорт… Коротше знову шмон і заізд в супроводі сєпарського ” бетера”. Знову в пацанів купа емоцій густо пересипаних словами які не для жіночих вух, але разом з тим, дуже точно передають стан душі. (Нагадаю тоді діяло дуже дивне “перемиря”, в якому підмога в ДАП йшла через пропуск “тієї сторони”).

13 січня 2015 року.

Ранок. Я змінився з посту, трішки поспав і тут команда збиратись тим хто погодився чи зголосився поїхати на підсилення 7-й роті (в ДАП-авт).

Забиваємо рюкзаки тільки самим необхідним. Запасний комплект “термухи”, шкарпетки, “трусняк”. Трішки хавки, грілки,бензин, ватні штани та бушлат. Хлопці на спіх перехилили по 50 грам “на коня”, біля машини – коротка молитва та прощання…

Все по правильному, скупі чоловічі сльози, пробачення, побажання. Грузимось в “шишигу” (ГАЗ-66 – авт.) та рулим у напрямку Водяного. Іхати недалеко тому не встигли, а ні замерзнути, а ні втомитись.

Розвантажились, хлопці з першого взводу зустріли нас радісно. Показали наші “апартаменти”. Чи то дача, чи то хата якоїсь міліцейської колишньої “шишки”. Сауна, басейн, більярд! Звісно що нічого не працює бо електрики немає. Притягнули генератора, поставили обігрівачі і вже хоч та якийсь натяк на комфорт є.

Команда на шикування біля штабу. Любить наш Гламурний (позивний командира -авт.) різні промови та виніс мозку. Остання пропозиція вийти зі строю хто не бажає, боїться та інше бла-бла-бла… Звісно ніхто не вийшов, всі “кіборгами” захотіли стати.

Коротше варіантів купа, аж два! Або ідем через “блоки” сєпарів з мінімумом бк (боєкомплект-авт.), це якщо їхати вдень. Або ж прориваємось по бойовому, загружені під зав”язку, але по темному (вночі -авт.). Тенденція така, що світить нам другий варіант. Страшно блін. Досить часто техніку кромсають ще по дорозі, дуже вже нехочеться згоріти в “мотолизі”.

Розійшлись по “располагах” та ждем команди на  виїзд. Несподівано через кілька годин поступає команда – “Всім готуватись до виїзду”! Та що тут, ми й так всі зібрані, всі вдавано спокійні. Поспішні дзвінки додому, фото і тому подібне. Але у дві мотолиги поспішно загрузили нашу розвідку та нашого ротного командира. Їх посилають на диспетчерську вишку Донецького аеропорту. Їхати по дню (вдень -авт.), і це коли броню МТЛБ навіть 7,62 прошиває і все видно вдень? Значить ситуація дійсно напряжна. Тривожне очікування але за півгодини приходить звістка, розвідка доїхала. Фуф, Слава Богу!

Розходимось по покинутих хатах збирати мішки, адже вони дуже потрібні для укріплень в терміналі та на вишці. Лише згодом дізнаємось, що вишку танк завалив, безперешкодно довбаючи по ній з близької відстані. На щастя здається обійшлось без “двохсотих”, але вишка завалилась…

Вечоріє, сяк так перекусивши ідем передрімнути. Скоріш за все виїзд буде десь під ранок. Піднявся на другий поверх, піймав мережу в  телефоні, кілька скупих слів дружині, мамі, дітям, стараюсь приховати хвилювання й заспокоїти. Та удавати з себе пофігіста складно… Мені важко уявити, що вони там пережили.

Сон не йде , але якось так вдалось задрімати. Заходить командир 2-го взводу, одягаємось, автомат,”гранік” та важко перевалюючись іду до “ласточки” (на жаргоні “транспортний засіб” -авт.). Не втрачаю часу та першим завалюсь в десантний відсік. В касці, броніку з автоматом та “мухою” (РПГ-18-авт.) це не так просто. Під ноги ящики з патронами, закидаєм воду, гранатомети. З горем пополам набивається вісім чоловік. Приходить думка, що в разі чого не встигну вибратись звідси.

Рушаємо. Хтось хреститься, хтось шепоче молитву. На війні атеїстів мало, принаймі я не зустрічав. Всі ми герої коли впевнені у власній безпеці чи силі. Проїхавши сотню метрів “мотолига” (МТЛБ-авт.) зупиняється. Відкриваються двері і нам підсажують ще двох пацанів. Підсажують це голосно сказано. Впихають, заштовхують, трамбують. Хлопці просто таки лежать на наших ногах.

Виявляється один тягач не завівся. Хтось залишився, а їм випала “честь” їхати з нами. Рушили і понеслись. Гуркіт такий ,що не чути як б”є наша артилерія, прикриваючи наш підхід до підїздів аеропорту. Чути тільки як іноді стукочуть кулі по броні. Зупиняємось, хтось дає команду вигружатись. Відчиняємо двері тільки пару чоловік встигло покинути десант, як виявилось що ми ще не на місці, ми тільки на старті перед самою важкою ділянкою!

Поспіхом залітаєм назад, мат перемат через те, що не там “висадились”. Стартуємо, летимо, через гуркіт двигуна таки прориваються звуки вибухів. Одна думка – “Тільки б не згоріти, тільки не згоріти”. Скільки ми їхали, навіть незнаю, зупинка… задній хід…. і команда “на вигрузку”.

Відчинямо двері, фуф ми на місці. Швидко викидаємо вантаж, темнота, ніч все таки, скидаємо ящики з броні, берем свої рюкзаки та тримаючи один за одного, гуськом плетемось в напрямку нашого нового “житла”.

Темнота всередині терміналу, хоч око виколи. Заходим в двері завішені покривалом, щоб світло не пробивалось. Самі двері з “диренью” від пострілу РПГ. Всередині напів морок, ящики, рюкзаки, під стінами лежать матраси та каримати і вповалку сплять хлопці. Біля дальньої стіни стіл, кілька стільців, буржуйка на якій в каструлі тане лід. Воду нам доставляють саме в такому вигляді по цьому морозі.

Всіх розбили на пости для чергування, мені дістається з романтичною назвою “Ромео”2. Є ще пости із назвами: “Кондор”, “Позитив”, “Джульєтта”, “Четвертий” та “Перший”. Кілька годин до своєї зміни можу поспати. Броню не знімаю, заповзаю між кимось, розштовхуючи , накриваюсь з головою і на диво засинаю…

Автор: Пясецький Віталій. Учасник оборони ДАП. “Кіборг”.