ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 3.

Продовжуємо розміщувати спогади про оборону  Донецького аеропорту одним із його безпосередніх  учасників…

14 січня 2015 р.

Сон перервався вибухами. Один, другий… десятий. Питаю в хлопців, що то за фігня. Вони кажуть, що сидять тут вже не перший тиждень, що третій день це фігачить танчік сєпарський. Валить стіни з південної сторони. Напрягає реально!

Не зрозуміло чому мовчить арта (артилерія – авт.). Невже повториться історія з “вишкою”, по якій танк безнаказано висаджував весь БК, поки не завалив? Сєпари хитрі, валять здалека, під постріл з РПГ не підставляються.

Шукаю своїх нових товаришів по зміні. Все на мені, виходим на пост. Пост розташований на першому поверсі. Сектори в сторону Старого терміналу та градусів 30-40 північніше та південніше. Барикада з мішків з піском та будівельним сміттям. Залишки якогось устаткування та купи мотлоху. Пост три чоловіка наших з 80-ки (80 аеромобільна бригада – авт.). Та на пів метра вперед пост, двоє хлопців з 74-ї здається. Так звана “калітка”. На 9 годин від основного напрямку дверний пройом, за яким так званий рукав, до якого колись підрулювали літаки до терміналу. За ним (рукавом- авт.) потрібно приглядувати.

Входимо в курс справи. Ще недавно це був один з найважчих постів. Між нами та сепарами в старому терміналі, практично нічого не було. Колона біля якої наш пост вся покоцана слідами від пострілів з РПГ. Пацану з 8-ї роти, тут руку відірвало та лице розворотило, правда завдяки нашому Психу (військовий медик – авт.) вижив. 12 годин протримав його до евакуації! Тепер між нами завал під самий потолок. Їхній танчік попрацював. Обвалив перекриття і тепер між нами барикада, яка захищає нас від прямого вогню. Але не розслабишся! На завали можуть забратися терори і це треба швидко пресікати.

З підвалу доносяться викрики з кавказьким акцентом та періодично постріли. Які нам, в принципі, не приносять шкоди. Виявляється що ті ідіоти потихеньку розмінували підвал, та зайшли туди. А коли танчик вальнув перкриття, то їхній вхід завалило. І тепер вони мусять там сидіти та кошмарити нас. Хоч як пізніше виявилось, це була жорстока помилка. Вхід-вихід вони мали.

У відповідь на їхні погрози вступити з нами в протиприродній статевий акт, ми через ліфтову шахту закидуєм їм подарунки у вигляді РГДшок (граната РГД-5 – авт) з примотаним ВОГом (постріл до ГП-25\30 – авт.).  Вибух! Мати-прокльони. На якийсь час затихають, а потім все по колу.  Вони нам -не пристойні пропозиції,  ми їм – гранату. Короче нескучно.

Відстояли своїх дві години і йдемо спати. Знов когось розштовхав, але вже на іншому місці. Заставляю себе заснути. Головне поки є можливість, потрібно відновлювати сили. Періодично виїздить танк і фігачить-фігачить…. Артилерія або мовчить або відкриває вогонь надто пізно, коли він вже поїхав.

Наступає темнота. Активні дії припиняються. Ніч минає відносно спокійно. Вночі прилітає “мотолига” (МТЛБ – авт.), когось забирає, когось відвозить. Блін мені тут ,ще два тижні сидіти до ротації. Це мінімум! Перспетивка та ще… Проглядаєм периметр в “теплуху” (тепловізор – авт.). Нічого особливого. Стіряєм по мінімуму, щоб не палити своїх позицій. Періодично обмінюємось любязностями з “щурами” ті, що  в  підвалі. Нарешті моя черга спати…

Четверта година ранку, іду спати. На пост у 8-й годині. Натягую мішок на голову та ноги. Кручусь та поволі засинаю. Тільки розвиднілось починається веселуха. Стрілянина, РПГ-7 працює. Поки що команди на пости немає. Тягну час. Врешті розбудивши залишки сну, беру автомат та й гребу на пост. Народу там вистачає. Тому поки  є час до своєї зміни повертаюсь назад. Нашкріб води в каструлі. Попив сам, заніс пацанам. Приходить Веселий (позивний солдата – авт.), командир  7-ї роти. Він зараз головний тут. Просить сходити на 4-й пост, і подивитись чи можна там поставити АГС-17. А то зі сторони готелю через отвори які зробив танчік, звідти працює по нас РПГ.

Іду, видивляюсь. Та нажаль, установити то його ще можна, але прицільно вести вогонь не получиться. Мішають звисаючі обривки комунікацій, та різний хлам. На посту хлопці на примусі розігріли сухпай, пропонують мені. Запихую в себе кілька ложок, більш чомусь не лізе. На посту тут чергує Федя, мій давній друг, та одноклубник по Рівненському АСК, та ще кілька хлопці з нашої роти. Федя прийшов в батальон раніше за мене, та раніше він служив в ГАБі, а я заманив його до нас в роту.

Перекинувшись кількома словами гребу на свій пост. Обстановка накаляється. Починають працювати плотно зі автоматів та скоріше всього з ДШК. Рикошети такі, що мама не горюй. Бачу, що з четвертого посту когось понесли. Але особливо не задумуюсь, хто там. Наш по любому всерівно.

В нас тут теж жарко. Мій сектор тепер в сторону готелю, звідки працює гранік (гранатомет – авт.). Паскуди з вікон не висовуються, стріляють з глибини приміщення. Періодично відпрацьовуєм по вікнах, підстрелити хто зна чи підстрелиш, та прицільно вже їм вистрілити важче. Підсуваюсь ближче до барикади. Вістріляв ріжок, забиваю знову. Дарма що ще маю дев”ять. Поряд зі мною Дімон, наш кулеметник, з Володимир-Волинського родом. Перекидаємось кількома словами, коментуємо ситуацію.

Нерозуміємо одного, чому по готелю ні “арта” ні міномети не працюють? Прямо перед нами яскравий спалах, вибух і хвиля підкидає та синхронно, кувирком через голову, летимо назад. Піднімаюсь, дивлюсь на себе на Дімона, живі та не ушкоджені. Барикада прийняла на себе осколки. На землі поряд кричить та пробує піднятись мужичок з 7-ї роти. Навалюємось на нього , забираєм автомат , гранати. Контузія жорстка! Кричить що в нього горить голова, лийте воду криком просить!Притиснувши до землі гладжу по голові і намагаюсь його заспокоїти. Тільки вогонь хоч трішки вщухає, піднімаємось та ведем його в розташування.

Завели посадили. На столі, на животі, лежить хтось знайомий. Підходжу, бачу що Федя, без свідомості. Питаю що з ним? Кажуть куля, але жити буде.Розумію ,що скоріше всього мене просто заспокоюють. Виходжу на пост, по дорозі вмикаю телефон. Дзвоню мамі, прошу щоб молилась за Федю, бо важке поранення. Запевнивши що в мене все добре, повертаюсь на пост.

Бій не вщухає цілий день, просто плотність вогню міняється. Який сон, чи їжа? Не до того! Через кілька годин заходжу і бачу що Федя при свідомості. Підходжу, щось говорю, заспокоюю, кажу що ми з ним ще пострибаєм на аеро (аероклуб, автор професійний парашютист-авт.). Все як у паскудному голівудському бойовику…. Просить якщо його евакуюють забрати деякі його речі. Але на останок каже що скоріше всього це кінець… Потискаю руку, розвертаюсь та заціпивши зуби іду. Мимоволі котяться сльози….. Іду на пост.

Темніє. Бій вщухає. З темнотою прилітає спасіння у вигляді “ласточки”. Завантажили поранених та вбитих…. Все це без моєї участі. Ми на постах створюєм шум. За сьогодні в нас двоє вбитих. Правда нікого з нашого батальону. Та хіба це має значення?! Одному трішки за двадцять років. За день втратили головне. Нас вибили з верхніх поверхів….. Ми затиснуті на першому поверсі. Все частіше приходить думка, що якщо нас звідси невиведуть то нам кирдик. Або принаймні почнеться масований штурм прилягаючої території навколо терміналу.

З “бронею” (яка назад вивозила поранених та вбитих – авт.) до нас прибув нач штаба нашого батальону. Це вселяє деяку впевненість, що нас не кинуть напризволяще. Ця думка заспокоює.

Автор: Пясецький Віталій. Учасник оборони ДАП. “Кіборг”.