Четверта частина спогадів, про оборону донецького аеропорту в останні дні перед його втратою….
Автор Пясецький Віталій, десантник 80-ОАМБр.
16 січня 2015 року.
В принципі ніч минула відносно спокійно. Ну там стрілкотня і т.д. Я чесно навіть непам’ятаю, що там і як було. Спав хтось чи ні. Якось цей період випадає із моєї пам’яті.
Пам’ятаю, що звечора запримітили кілька не великих отворів в стелі, із тилу нашого посту. Вони непокоїли нас тому періодично, а це через хвилини 3 чи 5, ми проглядали свій сектор в тепловізор, ну і туди звісно поглядували.
Окрема мова за тепловізори. Всі вони куплені волонтерами, а це мінімум від 50 000 грн. Доречі один волонтер розповів, що на фірмі де він замовляв його, одночасно купували представники “Рошену”. Але не по штучно, а зразу 30 шт. Ну це не реклама, а так невеликий фактик від мене.
Коротше ніч пройшла відносно спокійно. Ну принаймі без втрат з нашого боку. На ранок ситуація виглядала так: ми затиснуті на першому поверсі нового терміналу, наші тримають вишку та пожежну частину, вірніш її руїни.
На світанку всі вже на своїх постах. Періодично задовбую Психа (позивний медика- авт.) питаннями – чи буде жити Федя. Як виявилось від мене все таки приховали той факт, що поранення у нього дуже важке. Дзвонить його дружина, але їй ситуацію прояснити неможу, сам у невідомості щодо його стану. Як потім виявилось, йому видалили частину печінки, частину легкого та селезінку. Була зупинка серця на 8 хвилин у нього у госпіталі, влили близько 10 літрів крові. Вижив тільки завдяки Богу.
На посту починається жара. Знову працює стрілецька зброя та РПГ. Ми теж не мовчимо, відпрацьовуємо по готелю звідки летять нам “подарунки”. Б’ю одиночними, патронів в достатку, але так прицільніше. Несподівано десь за руїнами внутрішньої стіни терміналу на висоті другого поверху, промайнув силует. Спалив світлий фон стіни. Беру це місце на приціл. З’являється силует, два постріли, силует зникає. Попав не попав, хто його знає. Але більше вже ніхто не показувався.
Так як ми і боялись – через отвір у стелі литить до нас перша граната. Нікого не зачепило, всі на стрьомі, але розвернути барикаду в цю сторону не встигаєм. Друга граната і вилицю і біля виска обпалює біль. Пробую рукою – на руці кров. Розумію що нічого страшного, але обережно пробираюсь в напрямку штабу. Псих обдивився, обробив її, під пальцями прощупується осколок. Заліпив пластирем. Віддихався та іду назад. Хлопці на посту співчувають та трішки заздрять, адже мені світить евакуація при нагоді.
На посту нас десь чоловік 8. З подивом кілька раз зустрічаюсь поглядом з одним з нашої роти. Здоровий мужик, з тих хто рвався їхати тільки з боєм, ніяких сепарських блокпостів. А тут сидить в куточку за барикадою…
Пацани огризаються з РПГ, хтось прикриває вихід гранатометника на позицію.Хтось прострілює по отворах в стелі. Нерозумію, але задумуватись над цим фактом нема часу. Потім я проаналізував і дійшов висновку. Там ми всі підійшли до певного порогу. За яким ти, або не думаючи про те, що свистять кулі, лунають вибухи встаєш і робиш свою роботу, або ти залишаєшся перед порогом. Але це параліч, це постійно сверлить думка, що кожен постріл, кожен вибух буде останнім. Поскільки на посту досить багато хлопців пробуєм розвернути барикаду так, щоб мати прикриття від гранат які летять згори.
Відходжу трішки далі від барикади і беру один з отворів в стелі на приціл. Стріляю так щоб куля в отвір увійшла рикошетом. Та сепари діють дуже грамотно. Під вогонь не лізуть. Небачу, але чую як на землю в метрах трьох щось падає. Кидаюсь на землю як учили, ногами в сторону ймовірного вибуху, закриваю потилицю руками. Вибух і дупу та ліву ногу в стегні знову обпікає облем. Зриваюсь і підстрибуючи наче мені сіллю нашпигували в дупу, гребу в напрямку медика.Поряд з ним працює капелан (військовий св‘ященник-авт.), молодий пацан з Києва. Знімаю штани – обдивились. Знову дрібні осколки, обробили, замотувати нема сенсу всеодно злізе та пов‘язка. Посидів кілька хвилин та йду у напрямку посту.
Тепер діємо куди обережніше. Вогонь ведем тільки з укриття. Та поряд з нами кілька пацанів чи то з 74-ї чи 93-ї. Один здоровенний мужик, видно що стріляний воїн, особливо не ховається, броня (бронежилет – авт.) розстібнута, без каски. Ведем вогонь на ураження та на випередження фактично у всі напрямки! Обложили нас конкретно. Особливо дістається посту що біля штабу. В стіну що розділяє перший поверх, періодично прилітають постріли з РПГ. Одним з таких пострілів ранить мужичка з нашої роти. Бронік як їжак в осколках, каска в труху. Ноги в осколках та рука. Реально всі думали що “двохсотий”, але він живий.
Сиджу за барикадою та пострілюю. Всі щось роблять, кудись стріляють. Мужичок що в розстібнутому броніку стоїть поряд у весь ріст. Мить і він падає на ящики з гранатами. Хапаю за одяг та стягую вниз до себе за барикаду. Та помічаю як з невеликої дірочки над правою бровою фонтанчиком виливається кров… Зі всього видно що поранення не сумісне з життям. Пробую нащупати пульс. Не відчуваю…. Намагаюсь закрити йому очі… Але періодично пробиваються якісь хрипи. Ще з одним товаришем зачіпляєм евакуаційною стропою, все щось не виходить зачепити, все вилетіло з голови те чого нас вчили на курсах! Врешті зачепивши, тягнем через весь термінал в сторону штабу. Кілька раз змушені присідати через високу щільність вогню. Покликали Психа. Каже що живий! Заносимо його в штаб. Спотикаюсь падаю, одяг з тіла пораненого сповзає, мужик реально здоровий і важкий. Кладемо на стіл і передаєм його докові. Обезсилений падаю на купу матраців, чую крик та матюки на свою адресу. В темряві не помічаю поранених які лежать під стіною. Бачу що боєць який лежить під стіною, Рома з нашої роти. Це йому дісталось від РПГ в ноги та руки. Вибачаюсь, щось говорю, намагаюсь підтримати. Залишаюсь на якийсь час в штабі. Поряд на дивані прямо на підлогу вивертає контуженого пацана з розвідвзводу. Рома просить послабити жгут, док дозволяє. Находжу йому документи,телефон, вкутую термодіялом та віддихавшись перебіжками вирушаю на пост.
А на посту жарко та й людей забагато. Займаю позицію за колоною в метрах 10-ти від поста та пострілюю туди звідки може прилетіти. Іноді підходжу до поста, щоб поповнити боєзапас. Не сподівано замість гранат на підлогу падають димовухи. Спочатку подумали, що це звичайні армійські дими особливо і не непокїмось. Тільки хмара досягає нас розуміємо, що не все так просто!
Очі починають заливати сльози, горло та легені здавлює спазм. Кашель такий, що здається легені вилетять зараз. Перше що приходить в голову потрібна волога тряпка. Стараючись триматись якомога нижче, здираю з голови шапку та притискаю її до обличчя. Вже мало що розуміючи від задухи спотикаючись бредем з кількома хлопцями в сторону першого посту. Там купа тіл які корчаться на землі від кашлю. Знесилений падаю сам. Скільки часу пройшло не знаю.
Трішки оговтавшись іду в штаб, думав там легше. Та там газ навіть не витягується протягами. Хтось пропонує вологу серветку. Притискаю, наче легше. Гарна ідея.Знаходжу в рюкзаку пачку своїх та кладу в підсумок.
Під час газової атаки вогонь наче вщухає! Відсилаю мамі СМС, “моліться бо травлять газами”. Газові атаки змінюються пострілами, вибухами. Займаю позицію під стіною. В багатьох вже перегрілись та клинять автомати від інтенсивного вогню. Мій поки ще стріляє. Охочих стріляти досить. Сідаю і тупо кілька годин забиваю ріжки. Мені кидають пустий – я їм повний і так без перестанку. Іноді відкладаю цю роботу і стріляю. Нога в бедрі ниє, але стараюсь не звертати на неї уваги. Розумію, що все іде до кінця і від думки про сім’ю здавлює горло…і навертаються сльози…. Так і сиджу, сльоза збіжить, забиваю магазин, стріляю…. Це не істерика, чи якась паніка, просто жаль сім’ю і не зрозуміло, що ми тут обороняємо. Хіба що самих себе.
p.s. Допишу завтра. Бо це самий довгий день в моєму житті. Та й взагалі ці кілька днів злились в один суцільний день.