Головна / Статті / Авторські блоги / ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 6.

ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 6.

Продовження історії про оборону донецього аеропорту. Останні дні під нашим контролем. 
17.01.2015р.
Нажаль наші сподівання не виправдовуються.

По радіостанції передають, що переговорщики ні про, що так і не домовились. Незнаю чи правда чи ні, що начебто Моторола (один із польових командирів ДНР – авт.) дав добро, на вивіз поранених, а Гіві (командир загону ДНР “Сомамлі” – авт.) сказав, що з терміналу взагалі нікого живими не випустять. Остання наша надія рухнула.

Тепер вже кожен зрозумів, що це все. Як завжди, наше командування буде довго радитись, а тим часом, нас переб’ють. Змирившись з цією думкою на диво стало якось легше. Знайшов укромне місце і вперше за довгий час перебування тут сходив в туалет. Дістав вологих серветок, вмився, привів себе в порядок. Прокинувався вовчий апетит! Роздерибанивши сухпай, дістав звідти баночку печіночного паштету (ще досі відчуваю цей смак в роті, галети і паштет. Аж слинка біжить). Запив водою. Частина особового складу стала чистити зброю, частина чергує на позиціях.

З хлопцями нагріли води на спиртівці, рознесли пораненим кави. Про сім’ю старався не думати, нехотілось знову розстроюватись, не хотілось, щоб в душі знову оселилась марна надія. В наступні дні я постійно гнав від себе думку, про те що можливо вдасться якось вижити. Постійно говорив собі, я не повернусь, навіть не думай про це. Все забудь і тд. Сім’ї відсилав смс – “Живий, якщо щось зміниться, дам знати”, а якихось емоцій старався не вкладати.

Коротше всі готувались до останього штурму. Когось це гнітило, в комусь прокинулась якась відвага, приречення. Кожен по різному відреагував на цю ситуацію. Близько 14:00, не очікувано навколо аеропорта розпочався “двіж”. Почала працювати арта та міномети. Невже таки до нас прориваються, невже не залишили?! Як виявилось таки так! Видно, що почали штурмувати монастир який знаходиться західніш терміналу та й на Спартаку йде стрілянина. Але нажаль штурмові групи які працювали в напрямку монастиря попали перед перехресний вогонь і у тому числі і з верхніх поверхів терміналу.

Ми сидимо на першому поверсі, зажаті як щурі і чуємо як над нами по наших товаришах працює ДШК, вилітають РПГ. А ми сидимо і нічим не можем допомогти.З командиром з 90-го бату з позивним “Сєвєр”, нашим “Італьянцем” та кількома активними бійцями всерйоз обговорюєм різні варіанти. Всім зрозуміло, що наступний нормальний штурм буде для нас скоріше всього останнім. Поскільки всі сходинкові марші заміновані, або укріплені і під вогнем терорів, то була пропозиція штурмувати через отвори в підлозі третього поверху. Тихенько підставити драбину , закидати гранатами та ломанутись на штурм. Тут всеодно всі поляжем, а так буде шанс розширити контрольовану нами територію. Але нажаль це потрібно було робити до темноти, часу не вистачає. Та й відчайдухів які підуть на цей штурм замало. На обличчях бійців втома, приречення, злість. Всім хочеться жити.

Штурм навколо аееропорту припиняється, як потім виявилось наші змушені були відійти із втратами, через не злагоджене командування, яке не змогло налагодити взаємодію між підрозділами (як і в більшості випадків).

Сутеніє, активні дії припиняються. Знову по черзі на пости. Що 3-5 хв дивимось в “теплуху” (тепловізор – авт.). Якийсь рух, підозріла теплова пляма. Один через тепловізор корегує вогонь інший стріляє. Все просто. Сліди від попадань в стіну теж світяться теплом, а корегувальник командує нижче-вище. Стріляємо тільки одиночними. Та більша половина ночі минає спокійно.

Ніч 18.01.2015 рік.

Непа’ятаю в якій годині, поступає команда, що має прийти “мотолига” на евакуацію поранених. Готуємось. Підходжу до Юри Кушіра. Він ще вчора отримав важке поранення в голову. Хоч не було калюжі крові, просто велика гуля на голові і трохи крові. Перев’язали, медик каже, що жити буде. Сьогодні він вже навіть не ворушиться. Живий чи ні – не знаю. Псих (позивний медика – авт.) схиляється перед ним на коліна, запитує чи Юра його чує. Той кліпає очима, значить живий. Розумію, що мені евакуація не світить, надто багато важких і дуже важких поранених. Готуюсь іти грузити поранених. Темрява, хоч око виколи!

Ідеш півкроками, прощупуючи ногою , що попереду, щоб не наступити на вбитого чи пораненого. Працює артилерія прикриваючи під”їзд транспорту, із-за рукава вилітає “броня”, різкий розворот підлітає до стіни, через вікно в якій ми виносили поранених та вигружали БК (боєкомплект – авт.). Частина викидає воду, БК, ми всередині ждему команди на погрузку поранених та вбитих. Кілька бійців висуваються за периметр терміналу, щоб прикрити вогнем. Секунди і скинули БК. Кілька бійців з 93-ї домовляються, що поїдуть на броні. Виїхати з аеропорта наказ їхнього комбата! Нам же такого наказу ніхто не давав.

Команда і спотикаючись тягнемо важких до “мотолиги”, легкі ідуть самотужки. Мат, сварка, хтось-когось придушив. Хлопчина якого ми несли матюкається і кричить коли ми його перетягуєм через підвіконня. Кажу йому та пофіг на твої ноги, зате живим залишишся. Закинули, повертаюсь дивлюсь, ще одного несуть, без свідомості, в німецькому камуфляжі. Схоже Рома з нашої роти. Допомагаю закинути всередину. Команда вантажити вбитих на броню. Повертаємось. Мені дістається нести мужичка, якого позавчора вбило на очах. Важко, ледь перетягнули через підвіконня, починається стрілянина, наші прикривають. Сил щоб підняти його на броню, вже не вистачає. Кричу “пацани поможіть, бо не втримаєм”! Піднімаємо вище, в ніздрі гостро бь’є запах з середини вже давно мертвого тіла.

Піднімаємо, хлопці на броні підхоплюють і все можна відходити. Вогонь щільнішає. З Сєвєром удвох зачиняєм двері в десант та кидаємось до вікна. Кувирком через підвіконня, синхронно перекидаєм свої тіла і ми всередині. Оглядаюсь мотолига стартує та на секунди застрягає в купі якогось мотлоху. Цього може бути достатньо для влучного пострілу з РПГ. Шепочу – “Боже врятуй пацанів…”. Машина зривається і зникає в темряві. Повертаюсь в кімнату. Бачу Сєвєра який лежить на землі, над ним Псих. Питаюсь ,що таке? Відповідає ,що куля увійшла в бедро. Допомагаю перев’язати. Відвідує думка, що він був праворуч від мене коли йому прийшла куля в праву ногу. Цілком можливо, що вона могла бути і моєю.

p.s. Маленьке доповнення від автора – “Бійця, якого ми тягнули в мотолигу і який кричав та лаявся від болю, я потім зустрів в обласній лікарні Мечніковау Дніпропетровську. Просто ходив по палатах, шукав своі речі, які забрали в хімчистку, коли мене привезли. Заходжу в одну палату, а там бородатий боєць лежить. Запитуюсь тут, випадково речі мої непробігали? На що отримую відповідь, що ні. Згадуюприслів’я – “Якщо десантник каже, що не брав, значить не віддасть.” Сподіваюсь не в цьому випадку. Та тут солдатик мені заявляє:”А я тебе знаю, ти мене в мотолигу грузив, а я кричав щоб акуратніш з ногами, а ти сказав, що пофіг на твої ноги, за те живим лишися”. Стало приємно. Перекинулись кількома словами, та іду далі в пошуках втраченого. Куртку знайшов, а штани спробував замилити, спритний солдатик. Але я то добре пам’ятаю, що його штани були розірвані в хлам))) Тому, спокійненько нагадав йому це і забрав те, що моє”.

ТАКОЖ ПЕРЕГЛЯНЬТЕ

ТРИ роки війни, а дебілізм і далі процвітає в ЗСУ

Повернувшись з останньої поїздки у АТО, я вирішив, що розпочинаю свій власний проект з реформування ...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com