ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 7.

Продовження розповіді, про оборону Донецького аеропорту. Частина сьома.

18 січня 2015 року.

Ніч знову проходить відносно спокійно. Наше спальне місце поряд з постом, можна сказати прямо на посту. Поряд чергові -можуть вести вогонь, кидати у підвал гранати, а ти дрихнеш.

Сєпари прямо під нами. Знову щось кричать, щось там погрожують. Коли вже сильно нагліють, граната в руку – висмикуєш кільце – рука розжимається – вілітає чека – кидок – вибух і матюки у відповідь.

Найважчих поранених евакуювали. Кілька легких в тій машині теж виїхали, але я неможу їх за це осуджувати. Всі розуміють до чого це все йде і всім хочеться жити. Хочеться вірити, що завтра за нами знову прийде броня і нас вивезуть. Але ми собі забороняємо в серьйоз про це думати.

Настає ранок. Всі оживають. Можна запалити спиртівку, підігріти для себе та товаришів щось перехопити. Пройшовшись по нашому закутку, помічаю пораненого Сєвера. Він в основному на раціїї, командують Рахман та Іванич. З подивом помічаю ще одного лежачого, це Рома з нашої роти. Розумію, що вчора я помилився і грузили ми не його. А я був певний, що він вже в безпеці. Важко, але стараюсь його підбадьорити, приношу каву, в носки закидаю грілки. На сьогодні він наш самий важкий. Дай щоб вночі нам дали команду на відхід, ми навіть з цим вантажем могли би і пішки вийти.

Періодично сепари, щоб ми не розслаблялись, обстрілюють нас, кидають гранати та пускають газ. Якщо газова граната в зоні, що по ній можна вистрілити, ми її розстрілюєм. Якщо ні, то готуємось до газів. На всіх нас 5-6 протигазів. Але вони тільки на тих постах які крайні до противника. Перед цим прошвирнулись та познаходили ще фільтрів на ці протигази, на деяких їх не було. Інші змушені рятуватись лише вологими серветками.

Ми на постах. Завели генератор, є змога підзарядити тепловізори, рації, телефони. Перед входом до нашого закутка зі сторони злітної смуги стоїть спалена “мотолига”. На ній зверху кілька ящиків з БК (боєкомплет -авт.). Кілька раз вночі було мотався в середину, закінчилась вода. А там була, її не встигли вивантажити. Тихенько підкрався, пробрався всередину, намацав кілька бутлів і так само тихо-тихо вибрався. А от до БК лізти лячно. Там на раз можна отримати кулю. Та той БК нас напрягає. Сепари вже пробували розстрілювати ящики з патронами, та великої пожежі вони не викликали. Просто в МТЛБсі, ще не вибухнули тоді баки. Вигоріло тільки машинне відділення.

Ну накінець наші страхи матеріалізуються. Вони нарешті здогадуються розстріляти ящики з пострілами до РПГ. Готуємось до найгіршого. Всі принишкли. Ящики спалахують, кілька хвилин горіння і вибухають баки. Пальне розлітається в середину входу до нашого кутка. Загоряється барикада з наших рюкзаків, а з іншого боку цієїж барикади цинки з ВОГами до підствольника та ящики з патронами! Якщо спалахнуть вони, та почнуть вибухати – буде жесть.

Пацану з 7 ї роти, Психу та мені одночасно приходить думка, що весь цей бардак треба тушити інакше буде жорстко. Хапаю вогнегасник, зриваю пломбу, та несусь гасити. Нажимаю та неможу зрозуміти чому струмінь повітря та порошку, чи то газу (незнаю що там всередині) валить мені в обличчя, а частина на вогонь. Та й цього замало, полум’я досить таки сильне, затушити таким струменем його не можливо! Кидаю цей вогнегасник. Беру у Психа інший,помічаю на ньому цей же недолік. Шланг біля самого балона тріснутий, відриваю його і починаю гасити просто направляючи куди потрібно сам балон. Помічаю що в самого вже загоряються ноги, вискакую з кострища тушу ноги, та спільним зусиллями під крики товаришів, щоб звалювали звідти, загашуєм останній вогонь всередині.

Горить тільки “мотолига”, яку як консервну банку вскрив вибух. Мехводи (механіки-водії -авт.) кажуть, що там ще є якісь баки знизу, якщо довбануть вони, до буде ще потужніший феєрверк. На всяк випадок готуємо вогнегасники, та на щастя полум’я затухає. Нарешті діставши фотоапарат і розігрівши в руках батарейки роблю з десяток фото. Сєвєр злиться, я ж кажу, що я адекват і постити ці фото, поки ця епопея з аеропортом не закінчиться, не буду. Батарейки кілька раз приходиться виймати та гріти поки вони остаточно не здихають. Та й це добре. Тепер декого на цих фото вже немає в живих, про багатьох взагалі нічого не відомо. Пізніше, коли вже був вдома, повідсилав рідним Психа та ще кількох хлопців.

День проходить без особливих змін. Вечоріє.

Автор: Пясецький Віталій. Учасник оборони ДАП. “Кіборг”.