Головна / Статті / Авторські блоги / ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Фінальна частина.

ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Фінальна частина.

Фінальна 8-ма частина оповіді про останні дні оборони Донецького аеропорту одним із його учасників, моїм другом Пясецьким Віталієм. Все це відбувалось рівно рік назад…

18 січня 2015 року.

Отже продовжу. Вечір не помітно підступився. Тут, події та й час плинув не помітно. Особливо над цим і не задумуєшся. Став на пост, змінили, щось гризнув, щось зробив, кудись пробрався та щось приніс, впав на своє ложе, накрився спальником та впав в забуття. Яка година ти дивишся тільки, щоб напарників змінити.

19 січня 2015 року.

Вечір пройшов, настала ніч, тільки змінився з поста як поступила команда готуватись зустрічати “коробочку”. До купи почали збиратись поранені. Лежачих в нас було двоє: Рома Каленюк та Сєвєр.

Правда Сєвєр якось зіп’явся та спираючись на автомат сказав, що сам погрузиться. Значить Рома один лежачий. Після минулої ночі коли його в “запарі” не вкинули в броню, відчуваю себе винуватим, адже в основному я за ним приглядав. Знаходжу його в темряві, незнаю чи то я голосно шепотів, чи то тихо кричав і просив – “Пацани, дев’ята рота, поможіть закинути свого”, нажаль з наших ніхто не відгукнувся, більшість по постах була, хтось можливо спав, відгукнувся пацанчик поранений в руку з 7-ї роти. Удвох підтягнули пораненого ближче до дверей. Я підійшов до Володі Козака, він був теж поранений в руку та віддав йому свій автомат. Бо ремінь на ньому не витримав і закинути за спину не було змоги.

Кажу “Ви ходячі, ви самі сядете, а я займатимусь вивантаженням БК, та закину Рому”. Всім зараз тут командував Краб, щуплий маленький дядечко, років напевне трішки більше 40. Я його називав просто Іванич. З ним удвох з ящиків спробували викласти, щось на зразок сходів через не високе підвіконня, прибрати з під ніг все лишнє.

Всі на стрьомі, всі чекають. Напруження не дитяче, стараюсь не думати, не вірити в те, що можливо і мені вдасться виїхати звідси. В кімнатку через яку ми виходили з терміналу підійшов Сєвєр, та сказав, що в мотолизі ще їдуть пацани тому вивантажувати будуть вони, а ми тільки приймати. Повертаюсь назад в наш закуток, це в принципі всього-навсього кілька кроків, якщо щось буде потрібно підскочу.

Як завжди почала працювати арта, це ознака, що гості скоро будуть тут. Вдалині гул, кілька хвилин і із-за рукава вилітає МТЛБ, та сєпари розчохлились раніш ніж вчора. Ще коробочка не підїхала, як її почали розстрілювати. Незважаючи на вогонь вона розвернулась і задом підлетіла до підвіконня, на вулиці вже розгорівся справжній бій, обіцяне прикриття з БТРів, кулемети яких мали працювати по верхніх поверхах знову підвело. Прикривали кілька наших хлопців які вийшли на вулицю і обстрілювали верхні поверхи. Гранати падали як яблука з дерева, спалах гранатометного пострілу, я вже подумав, що буде як позаминулої ночі, згорить коробочка нафіг. Хлопці які приїхали в десанті почали вискакувати з десанту, яка вже там вигрузка БК нафіг! Тут би живим залишитись, заскакую в кімнатку через яку проходило завантаження-вивантаження бачу, що на землі хтось лежить, це хтось з новоприбулих, судячи з гранатомету на спині, це гранатометник, хапаю під руки затягую всередину, поступає команда грузити “300-х”, передаю їх всередину і на вихід.

Поспіхом вскакую всередину, влітаю в термінал, кричу – “Рома ти тут?!”. Відзивається, бачу біля нього хлопчину з 7-ї роти, не кинув! Не побіг швиденько в машину! Молодчага. Хапаємо і спотикаючись тягнемо, перетягуєм через підвіконня, випустили невтримали на землю. Кричить, матюкається, щось говорю, вибачаюсь, навколо свист, вибухають гранати, але про це не думаєш.

Запихаєм всередину, мій помічник залазить поверх Роми, в сусідньому відділенні бачу ще місце куди можна вскочити самому, секунда роздуму і я влітаю туди, з-заду хтось пробує зачинити двері та це їм не вдається, наші ноги стричать на зовні. Просто хапаю двері руками та притягую поближече! Мотолига зривається, молюсь чи то шепочу – “…. тільки б не згоріти…”. Чую як по дверях цокають кулі, думаю – пофіг хай мені руки відстрілять, але двері я не відпущу. Мотолига летить підстрибуючи на вирвах. Шум бою стихає, кулі перестають бити по броні, відпускаю двері.

Всередині крик та стогін впереміш з матом. У всіх, щось болить. Але це нічого ми вирвались. На вулиці через відчинені двері видно то засніжену землю, то дерева. По будівлях розумію,що ми нарешті майже доїхали до Водяного. Вулиця, машина зупиняється, вилажу, хтось підхоплює, кажу що я норм, вказую на Рому і кажу що йому потрібні ноші, його вантажать і несуть в будинок в якому пункт першої медичної допомоги. Ходжу між хлопцями і пробую знайти Володю Козака, та всі кажуть, що його ніхто не бачив. Блін, чому він не сів? Ця думка не дає спокою. Ще й у нього мій автомат. Сєвєр теж не сів.

Нас перекликають, поять та пропонують йти всередину там можна обігрітись. Заходим, на столі прямо у вітальні оперують Рому. Проходим на кухню. Якась темноволоса дівчина питається за Психа, чи він приїхав, кажу що ні, вона у розпачі, адже йому поїхала заміна. Як виявилось, медика який приїхав відразу поранило, тому Ігор і не виїхав. Він загинув після другого вибуху….

Знаходжу якусь табуретку, сідаю. Не знімаю з себе ні каску ні броник, ще в шоці, я неможу прийти до тями і зрозуміти, що я вирвався, приходить думка, що треба подзвонити Тані та мамі. Дзвоню, полегшені подихи в трубку, Слава Богу. Це напевне перша ніч за багато днів, коли вони спокійно заснули. Всю снарягу в нас забирають, та якусь годину часу нас грузять в медички, та везуть в лікарню в Селідово.Тут мирно та не стріляють, ми як привиди в свої рваній та брудній формі, з закопченими обличчями та руками в чистих лікарняних коридорах.

Оглядають, описують, кілька годин та вантажать в швидкі та знову везуть. Цей раз в Дніпропетровськ. По дорозі зупиняємось, заходим в магазинчик, щось купити, якийсь енергетик, якусь шоколадку. Підбігає жіночка пхає в руки пакет, в якому сардельки, булочки. Мдааа, рожі в нас напевне ще ті.Їдемо далі. З нами кілька хлопців із 93-ї. Кажуть що частина з нас на військовий госпіталь, частина в лікарню ім Мечникова. Мені чесно кажучи по барабану куди.

Нас зустрічають на приймальному, присвоюють номери, знову огляди, ренгени, кардіограми, все дуже швидко, дуже всі ввічливі. Ведуть у волонтерський пункт, де мене роздягають та видають інший, чистий одяг. Всі посміхаються, всі проявляють участь. Шок! Мої речі забирають та відправляють в хімчистку.

Направляють в щелепно-лицьову хірургію. Жду поки медсестри оформлять. Все я в палаті. Сусіди один дядечко з 72-ї, як виявилось з Ковеля, інший пацан з 93-ї, колишній “донбасівець”, який штурмував монастир біля аеропорту і там був поранений в обличчя, мало не осліп. Це вони пробивали коридор до нас. Але безуспішно. Правда по ТБ сказали, що все супер і коридор зробили.

Все бодрячком. Знайомимось.Говоримо, кожен розказує про себе. Згадую, що мріяв про ванну. Знаходжу цю омріяну кожним солдатом кімнату. Занурююсь та кисну кілька годин. Приводжу себе в порядок. Телефон розривається від дзвінків. А думки там – з пацанами. Перед ними я відчуваю себе винним, що у мене все супер, я в теплій палаті, помитий-побритий, холодильник тріщить від фруктів, соків. Мої рідні спокійні за мене. А що з ними? Їх витягнуть? Як виявилось пізніш, що після нас вже нікого не витягнули звідти….

Було два вибухи. Після першого, ще так-сяк оговтались, тримали оборону. Після другого практично всі були поранені чи контужені. Більшість з тих, кого витягнули з під завалів недожили до ранку. Серед них Ігор Зінич (Псих) та багато хороших хлопців. З нашої залишилось там вісім хлопців. Троє з них попали в полон будучи пораненими та вже повернулись додому, або знаходяться в госпіталях. Один хлопчина 22 роки з ампутованою нижче коліна ногою. Але тримається бодрячком, коли їздив до нього в госпіталь це була ЗУСТРІЧ! На ще двох, рідним прийшли листи з СБУ, що вони в полоні. Ще трішки легше стало. А троє, начебто за не офіційною інфою теж в полоні. Надіюсь, що це так. Це буде величезне чудо як вони повернуться. І свято!

Завтра повертаюсь назад в частину. Обіцяли, що тижня через два-три, ще зможу використати свою законну відпустку на 10 днів. Надіюсь, що так і буде. Хочеться, щоб все це скоріш закінилось і всі ми були вдома зі своєю ріднею. Хочеться вірити в краще, в принципі іншого виходу немає.

p.s. Доповню.  Всіх наших полонених витягнули, обміняли. Із 5 наших, зниклих безвісти, трьох вже поховали, двох чекаємо і напевне віримо? Нема нічого неможливого. Звісно, після бійки руками не махають, але часто не дають спокою думки, що всі ми хто вижили, напевно надто мало зробили, для порятунку наших хлопців. Так ми не офіцери, ми не приймали рішень. Можливо треба було бунтувати і пішки прориватись до них і пробувати виносити, виводити, витягувати всіма способами. Думок багато, але яка з того користь. Коли лежав в госпіталі і взнав, що наших підірвали то було величезне бажання, взнати хто відповідав за цю операцію і приїхати – “завалити”! Але зараз вже емоції не ті, але нічого не забулось, просто… все якось не так. Не так як в кіно.

Автор: Пясецький Віталій. Волинська обл. м.Ковель. “Кіборг” боєць 80-ї ОАМБр.

ТАКОЖ ПЕРЕГЛЯНЬТЕ

Стальные монстры сирийской войны: Т-72

Не будет преувеличением сказать, что одним из самых распространенных советских танков послевоенной эры является Т-72, ...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com