Головна / Статті / Авторські блоги / ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 5.

ДАП. Сталева будівля для сталевих воїнів. Частина 5.

Продовження розповіді про оборону  донецького аеропорту…
17 січня 2015 р.

От є такий цікавий момент. Коли ми побадаєм в скрутну та безвихідну ситуацію, то схильні молитись, а коли вибираємось то часто схиляємось до думки, що нам пощастило, фарт і тд.

Момент коли нас почали травити газами, був один із найстрашніших. На губах “Боже поможи, Боже спаси”! І не тільки у мене. І не сподівано десь звідкись на першому поверсі з”явився вітерець, який зносив газову хмару в бік звідки стріляли терористи. Цей факт, вже в госпіталі обговорювали з хлопцями і всі як один стерджували, що Бог був з нами.

Під кінець дня поранених змушені були винести з кімнатки штабу, на “пятачок”, на якому ми скупчились. Під ногами лежали вбиті, поруч поранені. Стемніло і бій вщух. Періодично залітали постріли від  РПГ, летіли гранати. Ми почали чекати на евакуацію. В першу чергу звісно важкі поранені та вбиті. Звісно всі сподівались, що евакуюють всіх. Сенсу тримати термінал в таких умовах немає. Ворог у підвалі та на верхніх поверхах. Все йде до того, що нас методично виб’ють. Вже на той момент існувала загроза підриву першого поверху із підвалу.

Я незнаю від кого залежало рішення про вивід солдат звідти, але такого рішення ніхто не прийняв… По телевізору браво рапортували про те, що до нас іде підкріплення і бла-бла-бла. Всі в очікуванні, що буде далі. Всі потомлені, не виспані, голодні. Несподівано згадую що у рюкзаку в мене лежить НЗ (“неприкосновенний запас” – авт.), у вигляді палки ковбаси, двох плиток чорного шоколаду, та двох пакетів згущонки. Розношу це бажаючим, але не всім ці делікатеси лізуть в рот.

Настрій дещо поращується коли я дістаю фляжку з армянським коньяком, який мені подарував місцевий житель у Константинівці. Пригодився! По ковточку і по грудях розливається тепло.

Хвилини затишшя за секунди змінювались раптовими спалахами активності бойовиків. Щоб утруднити нам евакуацію в хід йшли різні запалювальні суміші, які вороги закидали через отвори в стелі. В деякі моменти, щоб збити їхній войовничий запал, змушені викликати вогонь артилерії на себе. В такі моменти хочеться злитись із землею. Нажаль чомусь артилерія досить не прицільно працює. Залпи лягають або перед нами, один снаряд б’є десь під фундамент стіни за якою ми лежимо. В приміщення залітають вогняні осколки, заповнюється димом та стогоном поранених. Правда кілька снарядів всеж влітають на верхні поверхи, активність терорів знижується.

Знову затишшя. І так кілька раз. В кого є можливість пробують зв’язатись з журналістами та різними впливовими знайоми, щоб якось вплинути на ситуацію. Десь біля першої ночі дзвоню одному знайомому полкану (полковник – авт.) в командуванні ВДВ. Обіцяє зв’язатись з комбатом і передзвонити.

Передзвонює і обнадіює , що до нас скоро прийдуть коробочки у вигляді МТЛБ. Намагаюсь пояснити те, що всім вже стало зрозуміло тут, що обороняти тут не має більше що. А без нормального прикриття, без роботи крупніших калібрів по верхніх поверхах, техніку можуть запросто спалити. Запевняє ,що все буде добре.

Підлітає дві мотолиги (МТЛБ- авт.). Одна на звичне місце де завжди вивантажувались з північного боку, північно-західного кута нового терміналу. Інша із західного кута, її ми якраз і пізно побачили. З першої як тільки встиг вивантажитись десант як від прімого пострілу з РПГ у двигун вона спалахує. Витягують з важкими пораненнями мехвода (механік-водій – авт.). Інша мотолига стартує пустою. В неї через щільний вогонь не завантажили жодного пораненого. Картина феєрична, техніка горить, стогін поранених, постріли, вибухи… Це важко передати.

Ще раз набираю полкана, дякую йому за допомогу у відповідь чую патріотичну лабуду, про “…ні п’яді землі, ні кроку назад”(с) і тому подібне. Побажав йому удачі і вимикнув телефон. Ліг під стіною і впав у якесь забуття. Не хочеться нічого. До свідомості мене повернули команди, викрики офіцера з 90-го батальону, який ще з кількома хлопцями прибув на “мотолизі”, що якраз згоріла. “Вставайте б?%ь, щось робіть інакше на всім жопа, всі тут ляжуть!!!”(с). Неймовірним зусиллям волі заставляю себе піднятись, спотикаючись бреду до купи рюкзаків, знаходжу свій щось дістаю і кидаю його на барикаду. Всеодно непотрібен вже буде. По команді, всі хто може тримати зброю, шикуються.

Набирається до двох десятків, приблизно. Кожному виділяється сектор, на якому ми повинні облаштувати барикаду з ящиків з патронами, та з різного будівельного сміття. Переборюючи втому тягаєм ящики, попереду ставим сітки, щоб зменшити вірогідність залітання гранат та РПГ в барикаду. Трішки облаштувались. Можна і перепочити.

Офіцер з 90-го батальону вселяє нам надію і бажання щось робити.За барикадою спалахує різне сміття, починають рватись розкидані боєприпаси, патрони, феєрверк мені тепер вже не цікаво буде дивитись. Надивився на все подальше життя. З тривогою очікуєм ранку. На світанку виродки обов’язково нас спробують добити. Та всеж ми надіємось на підмогу.

На диво на світанку бій не відновлюється, це добре. Стоїмо по дві години. Намагаємось якось облаштуватись. Десь розігріти якусь консерву, підігріти води щоб зробити кави. Їсти особливо не хочеться, але треба. Зробивши кави в пластикові стаканчики розношу нашим пораненим. Від кількох ковтків чогось гаряченького не відмовляються, дякують. Пізніш виявляється причина несподіваного затишшя. Тимчасове перемир’я, ідуть перемовини за те, щоб у супроводі ОБСЄ вивезти поранених. Знову з’являється примарна надія. Всі надіються, що домовляться. Ми ж дозволяли їм своїх 200-х та 300-х забирати. Перемир’я має закінчитись о 12й дня.

Чекаємо.

ТАКОЖ ПЕРЕГЛЯНЬТЕ

Стальные монстры сирийской войны: Т-72

Не будет преувеличением сказать, что одним из самых распространенных советских танков послевоенной эры является Т-72, ...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Facebook Auto Publish Powered By : XYZScripts.com